Ліван і Хезболла

Почнімо з того, що таке взагалі Хезболла? З одного боку, це — воєнізована організація, яку в низці країн світу визнали терористичною. При цьому вона має на диво багато ресурсів, як для терористів. Хезболлу вважають однією з найбільш озброєних недержавних організацій у світі. А все це тому, що з іншого боку Хезболла — це політична сила, яка має своїх депутатів в ліванському парламенті. Свій статус вона підкріплює підтримкою з Ірану, який масово озброює її бойовиків. Самі ж члени Хезболли претендують на те, що вони репрезентують погляди значної частини ліванського суспільства, а саме мусульман-шиїтів (станом на 2012 рік шиїти становили 27% від загальної кількості населення Лівану).

Ліван зазвичай згадують саме у зв’язку з Хезболлою, з різного роду атаками, обстрілами чи трагедіями. Це не зовсім справедливо, адже ця близькосхідна країна вкрай розмаїта. Шиїтська Хезболла є лиш однією з багатьох місцевих сил. Власне, вона навіть не є єдиною ліванською силою, яка виступає від імені шиїтів. Ще досить нещодавно, у 1990 році в Лівані завершилася громадянська війна. Передумовою для її початку за 15 років до того була якраз розмаїтість ліванського суспільства. І саме у цій війні слід шукати витоки угруповання Хезболла. Та перш ніж згадувати той конфлікт, треба розібратися у двох важливих питаннях: хто такі шиїти і хто крім них ще живе в Лівані?

Гори, море та імперії

Щоб зрозуміти чим живе Ліван, треба усвідомити як він виглядає. Це досить невелика держава розміром трохи більша за Чернівецьку область — найменшу в Україні. При цьому населення у ній— понад 5 млн, тобто більше ніж в будь-якій з українських областей. З цього вже можна зрозуміти, що щільність проживання людей там висока. Але якби лиш розмір Лівану робив його густонаселеним. Ця невеличка територія, на якій живуть так багато людей, затиснена між двома майже паралельними рядами гір, які тягнуться з півночі на південь фактично через усю країну. А збоку ще й Середземне море.

Таке розташування дозволило цим землям стати центром торгівлі. Свого часу територія сучасного Лівану була частиною Родючого півмісяця — регіону, у якому люди вперше на планеті навчилися вирощувати їжу. Через це тут виникли одні з перших на планеті міст, деякі з яких існують і досі. Наприклад, місто Бібл, від назви якого походить слово Біблія, досі має багато населення і є важливим центром життя у Лівані. Щоправда, жителі міста називають його не грецькою варіацією назви, а власною, місцевою — Джубейль. У давнину цей край звали Фінікією, його жителі колонізували усе Середземномор’я. Одна з фінікійських колоній — Карфаген, певний час була головним ворогом Давнього Риму. Але ніщо не скаже про вплив фінікійців більше за головний їхній спадок — фінікійська абетка лягла в основу грецького письма, на базі якого, своєю чергою, створили латинку і кирилицю.

І це все багатство було на Близькому Сході — в краєві, що споконвіку був багатий на великі і могутні імперії. Фінікію захоплювали єгиптяни, асирійці, вавилоняни, перси, греки, вірмени, римляни, знову перси і візантійці. Місцевий семітський народ тут жити весь цей час теж продовжував. В Середні віки край захопили арабські держави, сюди ж прибували хрестоносці і засновували тут свої королівства, які досить швидко знищили мусульмани. А потім все захопили турки. І під час всіх цих перипетій багато релігійних меншин утискали і переслідували. Втікаючи від гонінь, різноманітні віряни втікали в гори — туди, де зараз Ліван.

Країна-прихисток

Сьогодні більшість населення Лівану вважає себе ліванськими арабами (арабів з інших країн тут за своїх вважають зовсім не усі), а місцевий різновид арабської мови є тут основним. На цьому єдність закінчується. Діляться усі тут натомість за релігійними віруваннями і відповідними їм різними культурами. Мусульмани-суніти, мусульмани-шиїти та християни-мароніти становлять найбільші групи, але навіть кожна з цих спільнот охоплює менше 30% населення країни. Тобто, більшість не становить ніхто. То чому ж ми так багато чуємо саме про шиїтів і Хезболлу? Хто взагалі такі шиїти?

Як у християнстві є католики православні та протестанти так і в мусульманстві є багато різних груп. Найбільша з них — це суніти. Вони становлять більшість в більшості мусульманських країн. Набагато менша група — це шиїти, вони становлять більшість лиш в Ірані, Іраку та Азербайджані. І їх багато в Лівані, куди предки шиїтів втікали від переслідувань. Відколи в 1978-1979 роках в Ірані відбулася Ісламська революція і до влади прийшли релігійні лідери місцевих шиїтів, Тегеран взявся озброювати шиїтів по цілому Близькому сходу. В полум’ї Ліванської громадянської війни іранська диктатура знайшла собі близьких союзників.

Громадянська війна

Ліван проголосив свою незалежність у 1943 році від Франції (так, французи захоплювали цей край теж). Місцевий народ вирішив будувати республіку, в якій кожна релігійна група мала бути представлена окремо. Традиційно, президентами ставали християни-мароніти, прем’єрами — мусульмани-суніти, а головами парламенту — мусульмани-шиїти. Спершу, співжиття працювало. Та з часом кількість населення в різних спільнотах почала коливатися, сусідні країни теє ставали все більш нестабільними. В регіоні виникали ідеї панарабізму (дехто хотів об’єднати всіх арабів в одну державу) і поруч були війни. Напруга між релігійними спільнотами в Лівані наростала. Коли ж до Лівану прибули бойовики Організації визволення Палестини (ОВП), яких вигнали з Йорданії, баланс сил був зруйнований. Почалися збройні бої. То був 1975 рік.

Громадянська війна між релігійними спільнотами Лівану тривала 15 років. За цей час в суперечки між собою вступали не лише люди різних вірувань, але й різні групи всередині однакових релігій. Ба більше, у війну вступили і сусідні країни. Одну зі сторін підтримувала Сирія, за християн вступився Ізраїль, який дійшов аж до столиці – Бейрута, бажаючи побороти бойовиків з ОВП. Саме тоді для боротьби проти ізраїльських військ в Лівані сформувалася Хезболла — збройна організація ліванських шиїтів.

Мир і зброя

Коли в 1990 році більшість сторін війни домовилися про її припинення, бойовиків почали роззброювати. Але не всіх. За дотриманням мирних угод мала стежити Сирія. А оскільки Хезболла була просирійською організацією, її зброю залишили. Згодом Сирія сама впала в горнило власної громадянської війни, яка триває й досі і їй було вже зовсім не до Лівану. А ось Хезболла залишилася. У перипетіях післявоєнного часу влада в Лівані мінялася багато разів і певний час Хезболла була при владі. Та 2022 року на виборах втратила більшість у парламенті. Попри це, Хезболла зберігає значний арсенал зброї, а з ним і великий вплив. Так, одного з колишніх прем’єрів-сунітів Лівану — Рафіка аль-Харірі вбили бойовики Хезболли, але щодо причетності до цього злочину лідерів організації не було доказів.

А потім, в жовтні 2023 року почалася війна в Секторі Газа. Хезболла пообіцяла воювати проти Ізраїлю доки той не закінчить свою військову операцію проти ХАМАСу. Відтоді між шиїтським терористичним угрупованням та Ізраїлем відбуваються постійні обстріли. Внаслідок ракетних атак багатьох лідерів Хезболли вбили. Ізраїль, задля власної безпеки, прийняв рішення проводити і наземні операції на півдні Лівану. Іран — головний противник Ізраїлю, продовжує озброювати Хезболлу, а також ще й хуситів з Ємену та інших бойовиків. Фактично, війна в Лівані і на широкому просторі Близького Сходу вже триває. Ознак того, що бойових дій стане менше наразі немає.

Автор статті: Дмитро Спорняк

Фото: Wikimedia Commons

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

Натомість Корпус вартових ісламської революції Ірану (КВІР) стверджує, що 90% ракет потрапили в ціль. Іранську атаку допомогли також відбивати військові кораблі США, зазначив президент Байден, а голова Пентагону Остін назвав дії Ірану «кричущим актом агресії».

Після іранського удару Армія оборони Ізраїлю (ЦАХАЛ) атакувала об’єкти Хезболли у Бейруті — столиці сусіднього Лівану. Відбулося це в ніч на середу 2 жовтня. Перед тим вночі ЦАХАЛ закликав мешканців південного передмістя Бейрута покинути дві будівлі і територію в радіусі 500 м. МОЗ Лівану повідомляє, що протягом останньої доби від ударів ізраїльської армії загинуло 55 людей, поранень зазнали ще 156.

Контекст. Протягом кількох останніх тижнів загострюється конфлікт між Ізраїлем та Хезболлою — підтримуваним Іраном терористичним угрупованням з Лівану. Спершу відбулася серія вибухів пейджерів, рацій і радіоприймачів бойовиків, у чому звинувачували Ізраїль. 

Після цього між сторонами відбувалися взаємні ракетні удари. 28 вересня ЦАХАЛ заявив про вбивство лідера Хезболли — Хасана Насралли.

Фото: The Times of Israel

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

Брати по нещастю?

Стосунки між Україною та Вірменією вже досить давно були напруженими. Воно і не дивно: Єреван був союзником Москви. Ця південнокавказька країна не підтримувала, але й не засуджувала агресію РФ проти України, а одного разу вірменські протестувальники навіть закидали українське посольство борщем, висловлюючи свою незгоду з політикою Києва, який підтримав Азербайджан. А підтримувати його було справою міжнародного порядку: все таки Вірменія окупувала частину території Азербайджану — населений здебільшого вірменами Нагірний Карабах. 

Україна була досить близькою з Азербайджаном. Ця країна виглядала наче брат по нещастю: держава, в якої сусід незаконно захопив частину території, так ще й з допомогою Росії. Азербайджан просто не міг не бути природним союзником України. Принаймні, з погляду самих українців.

Та було одне але. Вірменія — це демократична країна, остання влада в якій прийшла на посади внаслідок революції. А ось Азербайджан — спадкова диктатура, владу в якій тримає клан Алієвих. Саме цей момент став ключовим у тотальній зміні всього, що відбувається у гарячій геополітиці Південного Кавказу. Та з чого все почалося?

Хто кому «миротворець»

На високогірних перевалах стояли солдати у зелених формах. У них була військова техніка, зброя і завдання: слідкувати за порядком в регіоні, за тим, аби не розгорілась нова війна. То були російські «миротворці». А розташовувались вони на південних схилах Кавказьких гір. Кремлівські війська стояли там насправді століттями. Але саме ці, останні, офіційно не охороняли імперію і не завойовували іншу країну. Навпаки, вони мали захистити вірменів — своїх союзників, від азербайджанців. Принаймні так вони казали.

З погляду Баку, світової спільноти і міжнародного права, регіон Нагірний Карабах був і є частиною Азербайджану. Натомість місцеві вірмени, яких там була більшість і які в тому краї були корінним населенням, так не думали. Вони ще у 1991 році проголосили на своїй малій батьківщині ніким не визнану Республіку Арцах. Було це не без допомоги Вірменії, звісно. І не без відома Росії. Нагірний Карабах був спірним регіоном між Азербайджаном та Вірменією ще з початку 20 століття. Але тоді обидві країни захопила російська Червона армія і місцеві нації вже ніхто не питав. Карабах тоді приєднали до Азербайджану і зробили з нього автономну область.

Так усе залишалося до часу, коли почав розпадатися СРСР. Тоді міцна рука Москви ослабла і конфлікт відновився. Між вірменами й азербайджанцями знову почалися сутички. Для світу здавалося, що тільки Кремль утримував їх від війни. І не можна заперечити: воювали вірмени з азербайджанцями виключно з власної волі кожного з народів. Але вигравала від постійних війн на півдні Кавказу лише РФ. Поки Азербайджан не контролював свою територію, Москва тримала на ній свої війська. Їх називали «миротворцями», але за понад 30 років миру вони не досягли і конфлікт не вирішили, лиш його заморожували. Багато в чому це нагадувало їх попередників з Червоної армії, що приєднали населений вірменами край до Азербайджану, зробивши з нього бомбу уповільненої дії.

Поки російські солдати були в Карабаху, Баку мусило зважати на Росію аби була хоча б перспектива відновлення своєї територіальної цілісності. Але водночас від РФ залежала і Вірменія: допоки Єреван турбувала доля карабаських вірменів, лиш Кремль міг бути її союзником. Демократичний Захід не погодився з окупацією Карабаху, Туреччина — найнадійніший партнер Азербайджану, а всі інші країни у російську «сферу впливу» не бажали втручатися. Так ще й для цілого світу Росія довгий час виглядала єдиною «цивілізованою силою», яка утримує Південний Кавказ від війни і взаємних етнічних чисток. Та коли у 2023 році азербайджанські армії взяли Нагірний Карабах в облогу, захопили самопроголошену республіку, а практично всі місцеві вірмени були змушені тікати, російські «миротворці» просто стояли осторонь. Але чому?

Революція в Єревані

У 2018 році у Вірменії сталася революція. Почалася вона після виборів, коли оголосили, що прем’єром країни стане Серж Саргсян, який очолював Вірменію з 2008 року. Люди були обурені. Старий корумпований політик, який був близьким союзником Москви, вже їх не влаштовував. Настав час для громадянського спротиву. Почалися протести. І це спрацювало, Саргсяна скинули. Новим прем’єром країни став лідер протестувальників — Нікол Пашинян. Все виглядало, наче шанс на новий початок, на краще життя. Певним чином так і було. Але такий розвиток подій вкрай не сподобався Росії. 

Як уже було в Грузії та Україні, революції, які досягли успіху завдяки самопожертві громадянських суспільств, завдяки боротьбі за гідне життя, за дотримання прав і демократію, викликали в Москви агресію. Вочевидь російський авторитарний режим у Кремлі панічно боїться того, що протести можуть перекинутися на саму РФ. Зрештою, на початку 90-х у країнах соціалістичного табору вже були революції, а потім розпався СРСР. Та й зовсім нещодавно, під час арабської весни революції перекидалися з однієї країни на іншу, подекуди фізично знищуючи диктаторів. А тут таке ж відбувається просто біля Росії. Та навіть більше: на землях, які раніше належали Російській імперії. Кремль вважає сусідні незалежні країни своєю «зоною впливу», про що недвозначно свідчать російські війська на територіях суверенних держав. А тут революції.

Тепер країни, які в РФ не вважали справді незалежними, могли повністю вийти зі сфери її впливу. Чи стала б Росія жити від того гірше? Ні, але втрачати владу все ще не хотіла. Тому замість того, щоб стати більш привабливим союзником для своїх сусідів, Кремль обрав стару улюблену тактику — імперські війни. Для Москви війна — це можливість зупинити успіхи сусідів і здобути підтримку своїх громадян, а водночас і закрутити гайки сильніше. Це можливість попередити хоч які протести у себе, показавши, що буває за непокору. Грузія у 2008 році, Україна у 2014 та 2022 роках, введення військ в Казахстан менш як за два місяці до повномасштабного вторгнення до України. Можливо, якби більший успіх мали протести в Білорусі, Росія використала б свої війська і там. 

Але Вірменія була особливим випадком. У неї немає спільного кордону з РФ. Але є частина надзвичайно важливої для вірменів території, яка у своїй безпеці повністю залежить від Москви. Можливо, причиною бездіяльності російських «миротворців» в Нагірному Карабаху було бажання «покарати» вірменів за революцію. Можливо, Росія була надто затягнута у війну проти України, щоб щось активно робити ще й на Кавказі. Ймовірно, росіяни зрадили карабаських вірменів з обох цих причин одразу. Як би там не було, а Нагірний Карабах Кремль «віддав» назад Азербайджану. Тепер Баку виглядало значно більш вигідним і надійним союзником для Росії.

Дві диктатури…

З 2022 року РФ з Азербайджаном підписали союзницьку військово-політичну угоду, а також домовилися ділитися розвідданими. До того ж Баку активно будує нову залізницю, яка має сполучити Росію з Іраном — надійним союзником Москви, у якого вона закуповує дрони та ракети. У ситуації, коли Вірменія перестала бути вигідною РФ, Кремль знайшов в Азербайджану ще одну перевагу: газ. Звісно, в Росії безліч своїх корисних копалин, тому їй купувати кавказьке паливо не потрібно. Але їй треба якось продавати своє. 

Від початку російського повномасштабного вторгнення до України Захід наклав на Москву велику кількість санкцій, але особливо чутливим є те, що ЄС збирається повністю відмовитися від російського газу. Заробляти на паливі Кремлю дуже кортить і тут на допомогу прийшло Баку. Путін з Алієвим домовилися, що Азербайджан буде продавати російський газ під виглядом свого до Європи. Два авторитарні режими чудово знайшли спільну мову.

…і одна величезна помилка

Натомість Вірменія тепер намагається рухатися в напрямку Заходу. Нещодавно вірменський прем’єр заявив, що його країна скористається можливістю вступити до ЄС, якщо випаде така нагода. Перед цим вірменські військові проводили спільні навчання з американцями і вигнали зі своїх територій російських прикордонників, які до того там були. А також Вірменія «заморозила» свою участь в ОДКБ (Організація договору про колективну безпеку — ред.) — російському аналогу НАТО. Та поки Вірменія залишається досить далекою від демократичного Заходу. Десятиліття союзництва з Росією і окупації території сусідньої держави мають наслідки, які швидко не минають. Захист Нагірного Карабаху дався Єревану дорогою ціною і ще й не мав успіху.

Звісно, для вірменів підтримка представників свого народу по сусідству була річчю принциповою. Вірменія — надзвичайно давня країна, що була на карті ще в часи до Римської імперії. Свого часу вона була могутньою силою і територія, підконтрольна вірменським правителям, простягалась аж до Лівану. Саме Вірменія стала першою країною, яка прийняла християнство як офіційну державну релігію — дуже інноваційна річ як на ті часи. Та все ж більшість історії вірмени провели в тіні сусідніх імперій. Перси, греки, римляни, візантійці, араби, турки — всі захоплювали вірменські землі. Востаннє Вірменію поділили між собою Османська імперія та імперський Іран. Потім іранську частину Вірменії завоювала Росія, а турки вчинили на своїй території геноцид вірменів — один з перших у кривавому 20 столітті. До речі, Туреччина досі не визнає своєї відповідальності за це. 

Після всіх цих випробувань вже незалежна Вірменія, набагато менша за своїх історичних попередників, дуже гостро реагувала на боротьбу Карабаху. І це була помилка, яка коштувала цій кавказькій країні десятиліть розвитку. Сьогодні ця помилка поставила Вірменію у вкрай небезпечну ситуацію, бо ж її сусіди — Туреччина, Азербайджан, Росія та Іран, ставляться до Вірменії не надто добре. І в Єревану нині майже немає підтримки демократичного Заходу. Колись Вірменія разом із Грузією цілком може стати крайньою точкою Заходу. Але цьому жорстоко опиратиметься Росія. І для цього ще треба багато працювати, не лише грузинам з вірменами, але й самому Заходу. Попереду на Кавказі безсумнівно буде ще багато перипетій. Та критичні зміни вже почалися.

Автор статті: Дмитро Спорняк

Фото: Ash Haghighi/Pexels

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

Блінкен заявив, що нові санкції оголосять сьогодні, 10 вересня. Обмеження включатимуть заходи проти іранської державної авіакомпанії Iran Air. За даними держсекретаря США, РФ вже отримала партії цих ракет і, швидше за все, використає їх протягом кількох тижнів.

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

Що трапилося?

Минулих вихідних іранський президент перебував з візитом у сусідньому Азербайджані, де відкривав дамбу на кордоні між двома країнами. Додому він повертався гелікоптером, але по дорозі зник з радарів. Після менш ніж дня пошуків Іран офіційно визнав, що Ібрагім Раїсі загинув при падінні разом з іранським міністром закордонних справ Хусейном Амір-Абдуллахіаном. Офіційно причиною авіакатастрофи називають погану погоду — у той день справді падав дощ, був туман і видимість сягала всього кількох метрів. Навіть рятувальники, яких відправили на пошуки президента, мусили діставатися туди землею, а повітряні дрони не могли знайти місця аварії.

Попри це, в низки оглядачів виникло запитання, чи не була ця катастрофа спланованою. Одні зазначають, що в авторитарному Ірані президент мав багато недоброзичливців, які могли сподіватися зайняти його місце. Інші припускають, що за усім може стояти Ізраїль — країна, яка є головним противником Ірану в регіоні. Раніше Тель-Авів уже проводив спеціальні операції з убивства іранських генералів та науковців у галузі ядерної фізики. 

Втім, існують серйозні сумніви, що єврейська держава могла б піти на вбивство одного з найвищих керівників Ірану. Такий акт цілком міг би слугувати приводом для повномасштабної війни між країнами, що для Ізраїля, який і так перебуває в стані війни, є вкрай небажаним поворотом подій. Зрештою, навіть на нещодавню атаку дронами з Ірану Тель-Авів не відповів. У всякому разі, жодна з версій, крім поганої погоди, наразі не має ні доказів, ні підтверджень. 

Ким був Раїсі?

Посаду президента Ісламської Республіки Іран Ібрагім Раїсі зайняв 2019 року після виборів, які визнали сфальсифікованими. З того часу він встиг жорстоко придушити народні протести проти влади, які спалахнули після вбивства іранською поліцією моралі молодої дівчини за те, що вона «неправильно» носила хіджаб — мусульманський головний убір. Для Раїсі такі рішення були не новими, у 1988 році він, як заступник головного прокурора Тегерану, був членом комітету, який наказав стратити близько п’яти тисяч політв’язнів. 

Окрім посилення репресій, Раїсі звинувачували також у падінні іранської економіки в останні кілька років — під західними санкціями Ірану живеться нелегко. Але це не заважає ісламській республіці втручатися у війни по всьому Близькому Сходу. Робить Тегеран це не напряму, але натомість допомагає бойовикам на місцях — хуситам в Ємені, Хезболлі в Лівані і ХАМАСу в Секторі Газа. До того ж, іранський Корпус Вартових Ісламської Революції (КВІР) активно діє на території Сирії. У той же час Іран співпрацює з Китаєм і РФ, якій продає бойові дрони-камікадзе, що ними Москва атакує Україну. А на фоні цього усього Іран намагається розробити власну ядерну зброю, у чому йому заважають диверсійні операції ізраїльської розвідки та міжнародні санкції. 

До всіх цих міжнародних операцій Тегерану був безпосередньо причетний Ібрагім Раїсі. Щоправда, слід зазначити, він не був головною людиною, яка приймала усі ці рішення. Попри гучну назву своєї посади, президент Раїсі не був керівником державних структур Ірану. Цією країною насправді керує Верховний лідер Аятола Хаменеї. Аятола — це, до речі, не ім’я, а релігійний титул, адже Ісламська Республіка Іран є диктатурою, якою керують ісламські клірики (духовенство — ред.). У цій системі президент Раїсі був лише виконавчою особою, але він мав великі перспективи. Справа в тому, що Аятола Хаменеї має уже 85 років. Вічно керувати Іраном він не може, тож в країні шукають йому наступника. Варіантів було всього два: новим Верховним лідером міг стати або президент Раїсі, або син Аятоли — Моджтаба Хаменеї. Обидва вони — мусульманські священнослужителі.

Що буде тепер?

Відповідно до іранської Конституції, впродовж 50 днів мають відбутися вибори нового президента. В авторитарній державі, де голосування зазвичай підлаштовують так, аби переміг найбільш зручний для влади кандидат, популярність серед населення багато не означає. Тож шукати можливого нового президента, опираючись на соціальні опитування, немає сенсу. Його оберуть між собою високопоставлені клірики та військові з КВІР, який здобуває в Ірані все більше впливу. Цікавішим питанням є спадкоємність Верховного лідера. В теорії, претендентів на цю посаду обирає спеціальна Рада експертів.

На практиці наразі виглядає, що залишився лиш один кандидат на найвищу державну посаду — Моджтаба Хаменеї, син чинного диктатора. Таке передання влади у спадок може викликати незадоволення в республіці, яку проголосили внаслідок революції, що скинула спадкову владу шаха Пахлаві. До того ж люди, які ставили на загиблого президента Раїсі, можуть підшукати іншу кандидатуру. Або, можливо, що котрийсь з чинних політиків захоче піднятися на владну верхівку самостійно. Точних відповідей немає. 

Зрозуміло лише одне: Іран, залучений в цілу низку конфліктів на Близькому Сході, з ослабленою економікою, загрозою терористичних нападів і незадоволеним населенням, яке зазнає утисків після придушення протестів, отримав ще одне джерело нестабільності. Потенційна боротьба за владу може дещо відволікти Тегеран від міжнародних справ і дійсно може дещо призупинити співпрацю Ірану з РФ, що для України було б безумовно позитивним наслідком. Але, оскільки Ібрагім Раїсі був лише однією з багатьох фігур в іранській політиці, оскільки диктаторська система не була заточена саме під нього, сподіватися на серйозні зміни в ісламській республіці навряд чи варто.

Автор статті: Дмитро Спорняк

Фото: Iran’s Presidency/WANA (West Asia News Agency)/Handout via REUTERS

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

Довідка. 63-річний Ібрагім Раїсі був президентом Ірану з серпня 2021 року. Його адміністрацію звинувачують у постачанні безпілотників РФ після її вторгнення в Україну, а також у посиленні моральних законів і придушенні антиурядових протестів. 

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

Володимир Зеленський у своєму вечірньому зверненні також згадав про атаку Ірану на Ізраїль. Він зауважив, що її відбили командно з союзниками. 

«Увесь світ бачить, що таке справжній захист. Бачить, що це можливо. І весь світ побачив, що Ізраїль у цьому захисті був не наодинці — загрозу в небі знищували й союзники. І коли Україна каже, що союзникам не можна заплющувати очі на російські ракети та дрони, це означає, що треба діяти, і діяти сильно. Не риторикою захищається небо, не думками обмежується виробництво ракет і дронів для терору», — сказав глава держави.

Зеленський закликав США ухвалити пакет допомоги на 95,34 млрд доларів, оскільки РФ не припиняє обстрілювати українські території. Президент заявив, що лише за минулий тиждень росіяни випустили по Україні майже 130 шахедів, понад 80 ракет і майже 700 керованих авіабомб.

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

Вищеперелічену зброю США та їхні союзники конфіскували в іранського Корпусу вартових ісламської революції (елітне іранське військове формування). КВІР хотів передати її єменським хуситам, порушуючи резолюцію Ради безпеки ООН. Вилучення зброї тривало з 22 травня 2021 року до 15 лютого 2023 року.  «Ця зброя буде допомагати Україні захищатися від російського вторгнення», — кажуть американські військові.

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

Як РФ уникає ізоляції?

Довгі роки Росія заробляла мільярди доларів на торгівлі з Європою. Режими у Москві століттями продавали Старому континенту ресурси, а в обмін на це отримували технології та кошти для збереження влади і завоювань. Ще зовсім нещодавно ЄС фактично утримував своїми грошима російську економіку, закуповуючи велетенські обсяги газу: згадаймо хоча б скільки емоцій викликали Північні потоки — труби, якими Росія хотіла постачати паливо до Німеччини в обхід України.

Від часу розпаду СРСР Європа хотіла бачити в Москві союзника та партнера, але все змінилося з нападом РФ на Україну. Тепер купівля російських товарів в ЄС заборонена, як і продаж західних продуктів Росії. Кожен, хто порушить цю заборону, ризикує опинитися під санкціями Західного світу. Традиційні торговельні шляхи зупинили, але гроші для війни у Кремля від цього не закінчились. Тільки тепер вони почали приходити зі Сходу та Півдня.

Від 2021 року — останнього перед повномасштабним вторгненням, торігівля Росії з Китаєм виросла на 61%, а з Індією — у 4 рази. Сьогодні сумарна вартість економічних стосунків Москви з цими двома країнами становить близько 305 млрд доларів США — це на 23 млрд більше за суму, на яку РФ торгувала з цілим ЄС до нападу на Україну. Тепер Кремль завозить зброю з Ірану, техніку з Індії, а заборонені підсанкційні елітні європейські продукти — з країн Перської затоки і Туреччини. Це все дозволяє російській владі зберігати стандарти життя у країні на достатньо високому для РФ рівні, щоб ніхто навіть не подумав виступати проти війни. Без Глобального Півдня це було б неможливим.

Що таке Глобальний Південь і чому він допомагає РФ?

За часів Холодної війни світ ділили на капіталістичний Захід та комуністичний Схід. Решту країн — а це більшість держав на планеті, які не належали до жодної зі сторін, називали країнами третього світу. Коли СРСР розпався, про Схід забули, а держави третього світу стали називати країнами, що розвиваються. Втім, до них все ще не ставилися серйозно — то були далекі від Європи та США колишні колонії. Та поки демократичний Захід — переможець у Холодній війні, задоволено відпочивав, тепер уже вільні держави на півдні нашої планети почали набирати сили.

Сьогодні Індія та Китай мають найбільше населення на Землі, а їхні економіки змагаються за першість зі США, тож у політиці їхній голос теж став більш помітним. Ці дві нації, кожна з яких налічує більше мільярда людей, є найбільш помітними новими міжнародними гравцями, але вони такі не єдині. Більше впливати на справи у світі хочуть також Бразилія в Латинській Америці, ПАР в Африці, Пакистан, Індонезія та Філіппіни в Азії, а також Іран та Саудівська Аравія на Близькому Сході. Сьогодні вплив цих держав є не надто значним, тому вони намагаються діяти спільно. На противагу Заходу вони називають себе Глобальним Півднем.

Але чому цей Південь допомагає Росії, що вони мають проти України? Насправді, нічого. Більшість країн Півдня намагається дотримуватися нейтралітету: бути ні на чиїй стороні і заробляти на контактах з усіма водночас. Активно проти України виступають хіба Іран, Північна Корея та різні залежні від російської допомоги режими, штибу президента Сирії Башара аль-Асада. І навіть їхня позиція спрямована здебільшого проти загального демократичного Заходу, частиною якого ми тепер є.

Тисяча і один конфлікт

Не лише щодо України в Глобального Півдня немає чіткої позиції. Це політичне об’єднання взагалі є дуже умовним, бо ж насправді це — розкидані по різних куточках Землі нації, які мають цілу гору невирішених питань між собою. Держави з протилежних сторін планети мають мало спільних цілей. Але й близькі між собою географічно країни часто перебувають на межі конфлікту, як Венесуела та Гаяна у Південній Америці, Пакистан з Індією в Азії чи майже всі сусіди з Китаєм.

Історія з новою залізницею з Росії до портів Ірану цілком відображає складність політики Глобального Півдня, який починається на межі Вірменії, Азербайджану (ці дві країни вважають північними) та Ірану. План Москви полягає в наступному: прокласти транспортний коридор через Кавказ до іранських міст на берегах Перської затоки. Так РФ змогла б обійти держави, які наклали на неї санкції і мати прямий і простий доступ до торговельних маршрутів у світовому океані.

Азербайджан з ентузіазмом взявся будувати залізничну інфраструктуру — Баку заробляє значні гроші, переправляючи товари до Росії. А ось Вірменія відмовилася брати участь у проєкті. Після того як Кремль залишив Єреван напризволяще під час війни з Азербайджаном, останній хоче зберегти свою залізницю для себе. Вірменію можна оминути і будувати залізницю напряму до Ірану, але й він перебуває під санкціям. Терористи, підтримувані Тегераном, діють по всьому Близькому Сходу, а хусити навіть атакують міжнародний транспорт у морі.

РФ змогла переформатувати свою економіку і замінити Європу на країни Півдня. Але це партнерство — непевне. Основні союзники Москви — так само обмежені на міжнародній арені і занурені в зовнішні конфлікти, як і Кремль. Якщо демократичні країни будуть більш активно діяти на Півдні, для Росії можна буде обмежити і цей коридор. Глобальний Південь заслуговує на свій голос. Але цей голос, хоча б його частина, може бути на стороні Заходу і України.

Автор статті — Дмитро Спорняк

Фото: Reuters/CNN

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики