Мовляв, тепер залишилася лише одна ідеологія: капіталістична демократія, яку приймуть усі народи планети — і стануть вільними й об’єднаним. Захід в такій ситуації грав роль спостерігача, який стоїть на кінцевій станції маршруту і показує шлях тим, хто відстав. Історія нібито завершилася, тепер тільки прямий рух до демократії.

У той самий час у світі й далі точилися війни й революції, встановлювалися диктатури й відбувалися перевороти, формувалися нові держави й падали режими, тривала бідність та експлуатація. Втім, ідея кінця історії захопила багатьох інтелектуалів і політиків «розвинених країн». Поки вони жили в уявленні про власну беззаперечну безпеку, світ довкола них змінювався.

Війна і популісти у Європі та США

Минуло декілька десятиліть — і посеред Європи триває найбільша війна на континенті з часів завершення Другої світової: російська агресія проти України. Москва, відкинувши комунізм і адаптувавши капіталізм до своїх авторитарних потреб, знову взялася за імперські завоювання. Сусідня Білорусь перебуває під повним контролем Кремля — з волі місцевого диктатора.

По той бік Атлантики США відмовляються від ролі лідера вільного світу. Новий американський президент — Дональд Трамп — поспішно руйнує відносини з союзниками й навіть претендує на суверенні території інших держав: Гренландію, Панамський канал і навіть Канаду. Поки що це — лише слова.

У ЄС також є свої відступники від правил. Угорщиною керує популіст Віктор Орбан, який воліє підтримувати гарні відносини з Росією, а не з сусідами й союзниками. Поруч, в Словаччині, схожу політику провадить прем’єр Роберт Фіцо. Радикальні партії набирають щораз більше голосів у Франції, Нідерландах, Австрії і навіть Німеччині. Усе це суттєво похитнуло старий континент — і його складні бюрократичні машини вже почали рухатися активніше. Втім, поки більшість ЄС залишається об’єднаним довкола спокійного, розміреного життя, до якого історія ще не повернулася.

Диктатури й біженці від Туреччини до Казахстану

На півдні від ЄС — бурхлива політика. У Туреччині режим президента Ердогана поступово ув’язнює політичних опонентів, намагається боротися з представниками меншини курдів та відправляє війська до сусідньої Сирії. На схід від Турецької Республіки оговтується від програшу у війні Вірменія, яка мусила прийняти біженців із Нагірного Карабаху після того, як місцеву сепаратистську республіку Арцах знищили війська Азербайджану. Це сталося під мовчазним наглядом російських «миротворців», які раніше були союзниками вірменів, але тепер знайшли кращих партнерів — авторитарний клан Алієвих, що керує Азербайджаном.

Далі на схід — у Центральній Азії — діє низка диктаторських режимів і кланів, які намагаються зберегти незалежність своїх країн від потужних сусідів поруч: Москви та Пекіна. Демократичні цінності їх турбують значно менше. Тим часом згаданий вище Китай стрімко нарощує свій вплив.

Китайський світ та Індія на межі конфліктів

Комуністична партія Китаю повністю прийняла капіталізм і користується ним, щоб активно поширювати свій вплив у світі. Поки всередині країни опозиція не має шансів на існування, а народи уйгурів та тибетців зазнають утисків і репресій, зовнішня політика КНР стає агресивнішою. Попри це, останнім часом темпи зростання китайської економіки сповільнилися, а понад мільярдне населення вже не є найбільшим на планеті.

Тайвань перебуває під постійною загрозою вторгнення, а в Південнокитайському морі флот Пекіну веде жорстке, але поки що цивільне протистояння з Філіппінами. Натомість високо в Тибетських горах — на кордоні — війська КНР час від часу б’ються з солдатами Індії.

Населення Індії вже два роки як стало найбільшим на планеті: там живе майже півтора мільярда людей. Вони належать до різних етнічних груп, говорять різними мовами й дотримуються різних традицій. Проте більшість об’єднує спільна віра — індуїзм. Цим користується місцевий популіст і «сильний лідер» Нарендра Моді, який не цурається співпрацювати з Росією. Попри все, Індія залишається демократією.

У сусідньому Бангладеш торік відбулася революція, тож ситуація там все ще мінлива. Поруч, у М’янмі, триває жорстока і вкрай заплутана громадянська війна, яку не здатна зупинити навіть спільна для всіх трагедія — руйнівний землетрус. Тим часом між Індією та Пакистаном відбуваються взаємні обстріли, яким передували терористичні атаки.

Релігійні диктатури та війни з терористами

На північ від Пакистану лежить Афганістан, яким керує терористичний рух Талібан. Якщо рухатися на захід, можна дістатися до Ірану, де керує релігійна диктатура аятол. Попри масові протести, іранцям не вдалося змінити режим. Українці ж добре знають про «досягнення» іранського військово-промислового комплексу: саме іранські дрони-камікадзе використовує Росія у війні проти України.

Ще далі на захід — на Близькому Сході — панує неспокій. У Сирії, після довгої й кривавої громадянської війни, повстанці зуміли скинути диктатора Башара аль-Асада. Тепер різним повстанським групам доводиться домовлятися між собою, налагоджувати відносини з сусідніми країнами й реагувати на окупацію території на півдні силами Ізраїлю.

Поруч — в Лівані — Ізраїль ударами продовжує руйнувати можливості політичного руху «Хезболла», який тримається завдяки підтримці Ірану. Найгучніша війна регіону триває в Секторі Газа — там Ізраїль воює проти терористів з організації ХАМАС після того, як вони вчинили напад на цивільних ізраїльтян, убивши понад тисячу людей. Ця війна в густонаселеному регіоні вже забрала десятки тисяч життів цивільних палестинців.

На півдні від цих країн — терористи-хусити з Ємену, яких також підтримує Іран. Вони займаються піратством, блокуючи прохід міжнародних торговельних суден Червоним морем. Поки що ні обстріли ВМС США, ні збройні операції монаршої родини Саудівської Аравії не змогли перемогти хуситів.

Війни в Африці

По іншу сторону Червоного моря — в Африці — відбувається безліч перипетій. У країнах регіону Сахель владу захопили військові хунти, й там подекуди тривають бойові дії проти різних повстанців. Диктаторським урядам допомагає російський Африканський корпус, який перебрав на себе роль групи «Вагнера».

В Судані триває війна між державною армією та озброєним угрупованням «Сили швидкої підтримки», яка часто переплітається з місцевими етнічними конфліктами між арабами півночі та темношкірими корінними народами півдня. Громадянські війни тривають також в Ефіопії та Сомалі, а в Демократичній Республіці Конго повстанці, яких підтримує маленька сусідня Руанда, навіть захоплюють міста.

Картелі, католики і популісти

З іншого боку Атлантики, у Латинській Америці, ситуація значно спокійніша. Проте в низці країн регіону досі існують проблеми з кримінальними картелями. Частина людей намагається емігрувати до США, звідки їх депортує уряд Дональда Трампа. Свого часу такі підходи президента США критикував Папа Римський Франциск, який родом якраз з Латинської Америки.

Тим часом у Європі намагаються зрозуміти, як діяти у світі, де США більше не гарантують безпеки. Новим Папою Римським вперше обрали американця, до того ж, доволі критичного стосовно політики Трампа. Українці борються за свою свободу, Молдова намагається рухатися до ЄС, а Грузія опинилася в пастці: її проросійський уряд перешкоджає інтеграції країни із Заходом. Люди протестують вже не перший місяць, та поки що це нічого не дало. Популісти здобувають собі більше популярності у світі, вміло використовуючи соціальні мережі. Історія нині феноменально бурхлива — і завершуватися поки що не планує.

Автор статті: Дмитро Спорняк

Фото: Mykhailo Volkov/Pexels

Цитата. «Нам потрібно дуже швидко визначити зараз — і я говорю про лічені дні — чи можна це зробити протягом наступних кількох тижнів. Якщо це так — ми в ділі. Якщо це не так, то у нас також є інші пріоритети, на яких ми можемо зосередитися», — прокоментував Рубіо.

Що відомо про меморандум, підписаний Україною та США? 17 квітня країни підписали меморандум про намір укласти угоду про економічне партнерство. Саму ж угоду можуть підписати вже наступного тижня, адже в тексті меморандуму вказано, що український прем’єр Шмигаль прибуде до Вашингтона, починаючи з 21 квітня, аби зустрітися з міністром фінансів США і «підтримати на високому рівні завершення технічних обговорень щодо умов угоди про створення інвестиційного фонду відбудови».

Що каже президент США про угоду? Натомість Трамп заявив, що угода про корисні копалини між Україною та США готова і її можуть підписати наступного четверга.

Тінь Пекіна

Для Трампа головним конкурентом є Китай, а зовсім не Росія. Під час свого попереднього терміну на посаді президента США, Трамп розпочав торговельну війну саме проти Пекіна. Тепер найбільші мита США накладає також на КНР. РФ в американській схемі світової боротьби виглядає лише допоміжним гравцем. 

В інтервʼю з американським пропагандистом Такером Карлсоном у жовтні 2024 року Трамп заявив, що Китай і Росію треба розділити, аби вони не були союзниками. Велика та економічно могутня КНР, яка витісняє США зі світових ринків, становить для Вашингтона загрозу. Свого часу схожу конкуренцію США становив СРСР, але нинішня Росія значно менша, хоч і досі має найбільшу територію у світі. Це дозволяє Трампу розглядати Москву як ще один інструмент проти Пекіну. І це глибоко турбує Владіміра Путіна.

Кремлівські мрії про минуле

Живучи в Україні, розгадати наміри російського президента не складно — їх видно неозброєним оком. Зрештою, Росія ніколи їх не приховувала. Ще у 2005 році Путін назвав розпад СРСР «найбільшою геополітичною катастрофою століття». Для нього Радянський Союз був справжньою «історичною Росією». Тобто та велетенська держава, яка містила в собі не лише сучасну Росію, а ще й 14 інших окупованих республік, для Путіна є справжньою територією його батьківщини, яку він всіляко намагається відновити.

Це також було чітко видно, коли до Москви прилетів Такер Карлсон, щоб взяти інтервʼю в Путіна. Російський президент скористався нагодою виступити перед західною аудиторію досить дивним чином: почав обґрунтовувати свої імперські претензії до сусідніх країн, розповідаючи історію тисячолітньої давнини про князів з 11 століття. У його розповіді українські землі мали виглядати природною частиною Росії — аж ніяк не суверенною державою. Такі пояснення тоді мало кого переконали, зате спровокували цілу хвилю мемів, які висміювали недолугі аргументи російського диктатора.

Мирні наміри напоказ

Та це не змінювало реальність: російська війна за завоювання України тривала. Дональд Трамп вирішив це змінити. Він уже декілька місяців намагається організувати мирні переговори між Росією та Україною, але результату поки немає. Це має доволі просту причину: соцопитування показують, що і українці, і росіяни не готові погоджуватися на вимоги один одного, і обидві нації все ще готові воювати. Тож президент США вирішив обрати специфічну тактику: чинить тиск на Україну і шукає компроміс із агресором — тобто робить усе протилежно від того, що робив Байден. Можна припустити, що таким підходом Трамп прагне перетягнути Росію до статусу союзника США проти Китаю.

Та не все так просто. Путін не готовий йти на компроміси й прямо заявляє, що хоче завоювати всю Україну. Однак президент США також не збирається віддати контроль над цілою суверенною державою диктаторові — це було б серйозним порушенням міжнародного права і фатальним ударом по репутації Трампа. Переговори все ще тривають, але видається, що російський президент просто затягує час. Це помітно неозброєним оком: про це кажуть і Зеленський, і навіть Трамп. Якщо Путін відмовить президенту США прямо, це може спонукати Сполучені Штати відновити допомогу Україні. Колишній офіцер спецслужб Путін всюди бачить можливість для спецоперації (навіть війну проти України він назвав саме так — «спеціальною воєнною операцією»). Маніпуляції з домовленостями — один з улюблених методів спецоперацій російського президента.

Великий план Кремля

Коли Путін потрапив на вершину влади наприкінці 1990-х років, Росія лише оговтувалася після руйнування комуністичної системи та нещодавно програної війни в Чечні — маленькій республіці на півночі Кавказьких гір. У 1996 році Москва фактично визнала існування незалежної Чеченської республіки. Як показав час: то було тимчасове рішення. Незадовго до приходу Путіна до влади у містах РФ сталася низка вибухів — підривали житлові будинки. Кремль звинуватив в організації терактів чеченських бійців і використав це як привід для початку Другої російсько-чеченської війни. Справжні обставини вибухів досі залишаються невідомими, а російський працівник спецслужб, який втік до Великої Британії — Алєксандр Літвінєнко, поклав відповідальність за теракти на російську Федеральну службу безпеки. Згодом Літвінєнка вбили, отруївши радіоактивним полонієм.

У Молдові Росія утримувала війська на території невизнаної Придністровської республіки — невеликого сепаратистського утворення. Росіяни офіційно були нейтральними, але фактично підтримували сепаратистів. Це дозволяло Москві водночас мати важелі тиску на молоду країну і виглядати цивілізованою третьою стороною в очах світу.

У Нагірному Карабаху Кремль розмістив миротворців, скориставшись конфліктом між вірменами й азербайджанцями для збереження впливу на обидві нації. Спершу Росія підтримувала вірменів, формуючи сепаратистський анклав всередині Азербайджану. Згодом змінила позицію, коли у Вірменії відбулася демократична революція, а в Азербайджані утвердився спадковий диктаторський режим клану Алієвих. Зараз в Нагірному Карабаху фактично не залишилося вірменів: вони втекли через наступ азербайджанських військ, який відбувся під мовчазним наглядом російських миротворців.

Ігри з угодами Путін влаштував і в Грузії, на яку Росія напала у 2008 році. У цій кавказькій країні було два заморожені конфлікти з автономними регіонами, які тривали ще з 1990-х років. Москва оголосила себе захисницею прав цих автономій, а згодом навіть визнала їх незалежними державами та напала на Грузію, коли остання намагалася військовим чином повернути контроль над власними, міжнародно визнаними, територіями. Зараз у Тбілісі засідає прихильний до Росії уряд, адже серед частини грузинів існує побоювання, що надто прозахідна політика їхньої країни призведе до нової війни з Москвою.

За допомогою угод Росія встановила майже повний контроль ще й над Білоруссю. Диктатор Олександр Лукашенко домовився з попередником Путіна — президентом Єльциним — про створення так званої «Союзної держави Росії та Білорусі». Можна припустити, що Лукашенко сподівався отримати високу посаду в цьому новому союзі. Але його обіграв Путін: що довше диктатор у Мінську намагався втриматися при владі, то більшою ставала його залежність від Москви. Коли у 2020 році в Білорусі почалися демократичні протести проти влади Лукашенка, підтримка Кремля дала самопроголошеному білоруському президенту змогу зупинити протестувальників та почати репресії. Зараз Росія використовує Білорусь як власну землю — вона вже атакувала й досі атакує Україну з її землі.

Перемирʼя вже було

Путін застосовував мирні угоди і проти України. Коли у 2014 році Росія окупувала Крим та почала війну на сході країни, Путін заявляв, що Україною керують нацисти, від яких треба захистити російськомовне населення. Важливо розуміти, що на той момент більшість українців ставилася до Росії позитивно, як показують соцопитування. Крім того, чимало українців були проти вступу до НАТО (але підтримали б вступ до ЄС). Поки світ розбирався, що сталося, Москва окупувала частину території України й уклала перемирʼя.

Це перемир’я, про яке домовилися на переговорах в Мінську, діяло з 2015 року. Москва скористалася ним, щоб наростити власні сили. Коли у 2019 році українці обрали президентом Володимира Зеленського, однією з перших речей, яку він зробив, стало відновлення переговорів з Москвою. Та Путін не шукав компромісу — лиш вимагав капітуляції від українців. Коли не вдалося змусити здатися і нового українського президента, Росія почала повномасштабне вторгнення у 2022 році.

Гра амбіцій

Сьогодні Росія знову знайшла з ким почати переговори. Путін все ще вимагає повної капітуляції України, або хоча б відмови Києва вступати до міжнародних союзів та зменшення армії. Ніхто в Україні на це не погоджується, адже як тоді гарантувати, що Москва не назбирає нові армії і не піде в наступ знову, за декілька років? Тож, адміністрація президента США Дональда Трампа намагається шукати все нові підходи до Путіна, а той знаходить все нові виправдання своєму небажанню укладати мир. Всі попередні маніпуляції з угодами зіграли російському президенту на руку: він утримався при владі і зміг змусити низку сусідніх країн підкоритися російській волі. Тепер Владімір Путін намагається зробити щось схоже зі США.

Дональд Трамп — людина з великими амбіціями, яка керує надзвичайною потугою Сполучених Штатів. Наразі він розглядає Росію як потенційного партнера. Але що трапиться, коли Трамп остаточно усвідомить, що Путін не збирається йти на його вимоги? Що буде як ці два непередбачувані лідери зіштовхнуться в конфлікті інтересів? Можна лише здогадуватися, але зрозуміло одне: співпраця США і РФ навряд чи триватиме довго.

Автор тексту: Дмитро Спорняк

Фото: Pexels/Tom D’Arby

Паузу у впровадженні нових тарифів президент США оголосив після того, як його попередні рішення спричинили паніку на фондових біржах США, а також спонукали ЄС встановити мита на американські товари. Через невизначеність інвестори почали масово продавати цінні папери, що різко знизило їхню ціну і створило загрозу економічної рецесії.

Натомість мита, які адміністрація Трампа запровадила щодо китайських товарів, стали черговим кроком у торговельній війні між країнами. Раніше Пекін відповів на високі мита США підвищенням власних до 84%. Це й спонукало Трампа підіймати ставки ще вище.

Це перші дії ЄС у відповідь на почату президентом США Трампом торговельну війну. Угорщина виступила проти заходів. Натомість Франція, Ірландія та Італія домоглися вилучення бурбону зі списку оподаткованих продуктів, оскільки Трамп погрожував, що відповість на них 200% тарифом на європейський алкоголь.

Мита у відповідь на дії Трампа прийняв також Китай, встановивши 84% ставку.

Цитата. «Бідолашні пінгвіни, я не знаю, що вони зробили Трампу, але, чесно кажучи, я думаю, що це показник того, що це був поспішний процес», — відреагував на рішення Трампа австралійський міністр торгівлі.

Контекст. Ці острови розташовані за 4000 км на південний захід від Австралії. Дістатися до них можна лише після семиденної подорожі човном від міста Перт. Люди не відвідували ці території вже майже десятиліття.

Довідка. Острови Герд і Макдональд входять до Світової спадщини ЮНЕСКО як рідкісний приклад ізольованої екосистеми, якої не торкнулися зовнішні рослини, тварини чи людська діяльність.

Цитата. «Полювання на відьом проти Марін Ле Пен є ще одним прикладом того, як європейські ліві використовують закон, щоб змусити замовкнути свободу слова та піддати цензурі свого політичного опонента. Цього разу дійшовши так далеко, що посадив опонента у в’язницю», — написав Трамп.

Контекст. Марін Ле Пен та ще восьмеро депутатів Європарламенту визнали винними у привласненні коштів ЄС для фінансування роботи персоналу своєї політичної сили. Загальні збитки від їхніх дій оцінюють у близько 6,8 млн євро.

Заборона означає, що політикиня не зможе брати участь у президентських виборах 2027 року. Також Марін Ле Пен засудили до чотирьох років ув’язнення: два з яких вона має бути з електронним браслетом, а ще два — умовно. Окрім того, жінка має сплатити 100 тисяч євро штрафу.

Що відомо про Марін Ле Пен? Вона висловлювалася на підтримку політики РФ в Україні та Сирії й виступала проти антиросійських санкцій. Повномасштабне вторгнення РФ в Україну політикиня засудила, але санкції все одно не підтримала.

Раніше близько 300 мігрантів — здебільшого венесуельців — адміністрація Трампа депортувала до сальвадорського Центру ув’язнення терористів — велетенської в’язниці, відомої жорсткими умовами утримання. Члени сімей депортованих заперечують участь їхніх рідних в бандах. Водночас уряд США не надає доказів, посилаючись на державну таємницю.

Президент Сальвадору Наїб Букеле написав у соціальних мережах що останні 17 депортованих є «підтвердженими вбивцями та відомими злочинцями, шестеро з яких є ґвалтівниками дітей».

Професор Стенлі зазначив, що його рішення пов’язане з «політичним кліматом у Сполучених Штатах». Професорка Шор написала, що вони з чоловіком вирішили переїхати в Канаду після виборів в листопаді. Вона описала чинний політичний клімат у США як «американське сповзання у фашизм». Водночас прессекретар професора Снайдера повідомив, що причиною для звільнення з Єльського університету були особисті причини та «складні сімейні обставини».

Контекст. Адміністрація Трампа погрожувала депортувати двох студентів з Колумбійського університету за участь у демонстраціях на підтримку палестинців та відкликала 400 млн доларів США на фінансування досліджень цього закладу. Колумбійський університет — один з найпрестижніших у США, погодився прийняти низку вимог адміністрації Трампа, серед яких був перегляд політики протестів та встановлення зовнішнього нагляду за кафедри близькосхідних досліджень.

Професори Снайдер та Шор є дослідниками історії східної Європи і масштабно підтримують Україну. До того ж Тімоті Снайдер є амбасадором United24. Професор Стенлі проводив лекції у Київській школі економіки, а зароблені кошти передав українським захисникам.